Братська могила радянських воїнів.

         З тяжкими боями в липні 1941 року радянські війська залишили села Тальнівщини.

         Село Вишнопіль захищали воїни 15 – ї Сиваської дивізії за 97 прикордонного загону під командуванням полковника Симонова.

      В боях на східній околиці села впав насмерть від ворожого снаряда командир Сиваської дивізії генерал – майор Бєлов. Всього при захисті села загинули 73 воїни.

       Полеглі радянські воїни поховані в братській могилі, над якою насипаний земляний надгробок, обкладений цегляним оцементованим бордюром.

       В узголів’ї братської могили встановлений пам’ятник – скульптура радянського воїна в касці, з прапором в правій руці. В ногах стоїть вінок. Вінок обрамлює меморіальну дошку з написом:

         Вечная слава героям, павшим за свободу и независимость нашей великой Родины.

       На фасадній стороні постаменту викарбувано текст меморіального напису : «Героям – визволителям вдячні Вишнопільці”

     Скульптура виготовлена із залізобетону. Постамент цегляний, оцементований. Огорожа металева. Біля пам’ятника посаджені квіти, дерева.

 

 

 

 

        У верхів’ї балки , де бере свій початок маленька річка Кам’янка, розкинулось велике село Вишнопіль. Коли в’їхати в нього погожого травневого ранку, то відразу стає зрозумілою назва села: чепурні хати утопають у білосніжному весняному цвіті.

      Місцеві перекази свідчать, що назва села походить від слів «Вишневе поле». Дійсно, садків вишневих у нас дуже багато. Можливо, тому, що деякі дослідники минулого називають село «Вишнополе».

   Ще за сивої давнини на території Вишнополя вже жили люди. На полях, недалеко від берегів річки Кам’янки, виорюються черепки ліпленого червоно глиняного посуду, перепалена глина, вироби з кременю та каменю. Це залишки поселень, які жили тут аж п’ять тисяч років тому. Невідомо, що це були за люди, якого племені; подібні залишки було знайдено біля села Трипілля на Київщині, тому й умовно звуть таких людей трипільцями, а посуд, вироби з каменю, кременю та глини, в науці називають трипільською культурою.

   На території Вишнополя якось натрапили на старовинне поховання; в могилі біля кістяка лежала кам’яна сокира. Могили ці відносять  до початку бронзового періоду (IIтисячоліття до н. е.). Так, між Вишнополем і селом Оксанино знаходять бронзові наконечники стріл. Ці наконечники – свідчення того, що 2300- 2600 років тому тут жили люди, відомі під назвою скіфів-хліборобів.

   Отож, залишки людських поселень підтверджують, що родюча земля не пустувала – на ній віддавна селилися люди.

    Перші письмові документи, в яких пишеться про село, належать до 1768 року. На той час Вишнопіль був досить великим населеним пунктом. У ньому нараховувалось 114 кріпацьких дворів і стояла церква.                                                                         

   За Люблінською унією(1569 р.) територія села належала до Брацлавського воєводства у складі Польщі. В 1609 році землі Уманщини, під назвою «Уманської пустині», за постановою польського сейму були віддані магнату Калиновському, а з 1726 року стали володінням Потоцького. В той час польські пани називали наш край пустинею, але насправді вони перетворювали його в пустелю, по-грабіжницькому знищуючи природні багатства, жорстоко експлуатуючи населення. Так, наприклад, з південного боку до самого села підходив віковічний ліс. Польські пани повністю спалили його для виробництва поташу. Лише окремі дуби нагадували про той ліс ще на початку ХХ століття. 

   Жителі села займалися хліборобством та скотарством. Польське панство довело до нечуваних розмірів економічний визиск селян. Вони повинні були працювати по три дні на панщині, платити різні грошові та натуральні податі.

   До економічного гноблення приєднувалися національне. Це була цілком колонізаційна політика. Колоністи робили все, аби знищити національні ознаки українців. Ксьондзи-єзуїти насаджували католицизм, уніатство, щоб відірвати український народ від православної церкви. У 1768 році під час козацько-селянського повстання, відомого під назвою Коліївщина, вишнопільці добились скасування унії. З селян Вишнополя, які брали участь у повстанні, відомі імена Василя Литвиненка, Федора Дудника та Остапа Козака.

   Після придушення Коліївщини населення Вишнополя, як одного з окраїнних сіл Уманщини, почало зростати, так, з 1768 до 1783 року кількість дворів збільшилася до 180, а населення з 582 до 1199 осіб. В 1778 році У Вишнополі було збудовано Івано-Богословську церкву, при якій діялацерковнопарафіяльна школа, працювала вона в пристосованому приміщені і навчалися у ній на весну 1860 року лише 15 хлопчиків.

Близько 150 років тому навчався в цій школі наш земляк-односельць народний художник України Іван Сидорович Їжакевич. У свій час І.С. Їжакевич у листі до вишнопільських школярів писав про школу: «Не згадуйте того часу! Нехай він згине і ніколи не повернеться…», бо навчатись було нелегко, коли головним «унаочненням» і засобом «переконання» була різка. Навчальними предметами були: закон божий, читання (церковно-слов’янською мовою), російська мова та арифметика.

        Після воз’єднання Правобережжя України в 1793 році, Вишнопіль, як велика територія Правобережжя ввійшов до складу Російської імперії. З 1793 року село входило до Уманського повіту Київської губернії і належало магнату Потоцькому. В 1817 році Станіслав Потоцький продав село дідичу Пухальському з населенням 722 осіб чоловічої статі, і 7084 мормаги землі і 901 мормаг лісу. Багато селян втекло з села і новий власник вимагав їхнього повернення.

      Виснажлива праця на поміщиків, постійні матеріальні нестатки, безправ’я, призводили до селянських заворушень. Протестуючи проти сваволі поміщиків, люди відмовились працювати на пана. Так, з 27 вересня по 26 жовтня 1831 року селяни Вишнополя не виходили на роботу в знак протесту проти збільшення кількості днів панщини на один день. А в 1832 році вони подали губернатору скаргу на жорстокість пана Пухальського. Проте надії селян на їх захист від панського гніту виявилися марними. Київська тимчасова палата кримінального суду звинуватила селян в поданні обманливого доносу і засудили їх до двох тижнів тюрми. Жорстоко карали за найменші провини не тільки дорослих, а й дітей. Так, наприклад, у 1843 році осавул пана Пухальського закатував на смерть дев’ятирічного сина кріпака Діхтяренка.

    Селян і сільських дітей пани тримали в темряві. Ніякого полегшення не принесла селянам і реформа 1861 року, за якою поміщикам залишилась 1631 десятина землі, церкві – 60, а селянам 1942 десятин на 1764 душі. В селі панувало незадоволення реформою. В післяреформений період селяни вимушені були орендувати землю по 2,5 карбованці за десятину, а купляти її могли тільки заможні по ціні 43-44 карбованці за десятину.

        У володінні поміщиків були водяний млин, гуральня, дев’ять вітряків, дві крупорушки та три кузні. Неодноразово виникали заворушення, в яких селяни                                  вимагали перерозподілу землі, вигнання поміщиків та покарання їх вірного слуги – попа. Особливого розмаху набрала класова боротьба в селі під час революції 1905  року. В червні застрайкували селяни, які працювали на цукрових полях поміщика. Страйкуючі виставили пікети і домовилися не виходити на роботу за старими цінами (30 копійок в день), а вимагали плати по 1 крб. Їх було розігнано і жорстоко побито. Після поразки революції 1905 – 1907 років ще більшепосилюється гноблення трудящих. Доведені до відчаю злиднями селяни продавали свої клапті землі  і відправлялися на заробітки в місто та на Херсонщину.

      Столипінська аграрна реформа ще більше посилила процес класового розшарування селянства. Так, в 1912 р. з 590 господарств села Вишнополя 94 були безземельними. Більшість господарств обробляли землю супрягою, а 122 двори зовсім не мали худоби.

         Погіршилось становище з початком першої світової війни. До царської армії було мобілізовано 482 вишнопільці. Багато з них загинули на фронтах.

         Ніхто не дбав про навчання селянських дітей. У школі вчилися діти лише багатіїв, а селянські пасли чужу худобу або йшли в найми.

        Вишнопільці радісно зустріли звістку про перемогу Лютневої революції в Петрограді, яку принесли солдати, що поверталися з фронтів. Всі ждали перемін в житті, але Тимчасовий уряд, а потім і Центральна Рада не виправдовували селянських сподівань.

     Повідомлення про перемогу Великої Жовтневої революції закликали до боротьби з поміщиками і вишнопільських селян. Як і в інших селах повіту, вони захопили поміщицькі маєтки, реквізували нерухоме і рухоме майно. Ненависть до поміщиків була така велика, що селяни, аби не допустити їх повернення, розгромили  садиби, спалили будівлі.

   Селяни мріяли отримати землю і господарювати, але 20-ті роки обірвали мрії, бо почалося масове розкуркулення і колективізація. Спочатку розкуркулювали за майновим станом, потім за кількістю тягла. Якщо господар мав пару коней чи волів, а хліборобу вони були дуже необхідні для роботи, то це куркуль. Коли мав коня чи вола, то підкуркульник. Згодом розкуркулювали і тих, хто не хотів вступати в колгосп. Колективізація розпочалася із насилля, а завершилася голодом та упад ком господарства і культури.

       В селі організували «бригади по розкулачці». Вони збирали тягло, майно, зерно, житло, а сім’ю  викидали на вулицю. Розкуркуленим не дозволялося жити не тільки в селі, а й в районі. Господарів робили злочинцями від того, що вони просто чесно працювали.

        Важко створювалися колективні господарства, та безчинства влади скорили селян. З 1926 року почалися роботи в сільськогосподарській артілі «Червоний сівач». Спочатку артіль об’єднувала 12 господарств з земельною площею 72 га. Почали з’являтися перші трактори. До 1930 року у Вишнополі  вже було 6 невеликих колгоспів. Суцільна колективізація у селі завершилась у 1931 році. Поступово економіка колгоспів міцніла.  Люди з радістю працювали на жнивах. Це не що-небудь роблять, а хліб збирають. Косарки, жниварки, то лиш подекуди. Чоловіки косами вправлялись, жінки серпами жали, в’язали, складали в полукіпки. Зажинки освятилися людською шаною хлібові. «Перший сніп державі!» - пролунав клич. За першим пішов другий, десятий і… останній. Засипали трохи зерна на насіння, а людям не попало. Червоні валки вивозили сподіване й обіцяне. А з ними було й вивезено людську надію. Замість кращого життя зосталися недостатки й зневіра.

       З району приїхали чекісти, в селі створили «ударну бригаду» («червона мітла» за назвою людей), члени якої працювали за однією схемою: ходили по хатах і грабіжницьким чином забирали не тільки останнє зерно, а й останні крихти. Під приводом хлібозаготівлі вони були озброєні металевими

штричаками, якими проштрикували землю, шукаючи зерно. У своїх спогадах Я. Мицик пише: «Із печі витягували горщики, виливали страву і, якщо там була якась крупа, все в хаті ставили вверх дном».  

        В 1931 році хліб вродив не рясно. Частку зерна люди здали в колгосп, а з врожаю 1932 року попало тільки по жменьці.

      Чим ближче було до зими,тим менше було що їсти. Борщ рідкий, картоплі мало. Пекли буряки, кабачки. Підкрадався голод. Стали доставати вузлики з насінням. За сім’ям пішло насіння гарбузів, огірків, динь, кавунів…

   Люди пухли від голоду. З гречаної полови почали пекти «маторжаники» - щось на зразок оладків.  Ці запечені «маторжаники» не можна було пережувати, через силу люди їх ковтали. Але ж шлунок не сприймав гречаної полови. Животи боліли. Гречаний дух був важкий і ядучий. Люди мучились. Та голод вимагав своє. Хоч і вовна , якби кишка повна!

   Село пригнітилось. Ні пісні, ні звуку, ні собачого гавкоту. Навіть сонце було неласкаве.

    Настала зима 1933 року. Запасів нема. Вузлики повитрушували. Коні з ніг валились. Їх підтримували на віжках. Коли яка коняка падала з голоду, на неї з сокирами накидалися такі ж голодні люди. Кому скільки вдалося відрубати, притьмом ніс додому, щоб ще й дорогою не відібрали.

     Страшна була картина. Люди голодні, ненависні. Лаються, сваряться. Штовхаються, замахуються сокирами. Погнав голод людей по полях. Розгрібали сніг, збирали сою – чогось у нас в колгоспі почали її сіяти. Вдома зерно підсмажували і їли. Розмелювали на жорнах, засипали у воду і варили. Ходили люди й до скирт. По кілька разів перетрушували солому, вишукуючи колоски, зерно.

    Голод поморив людей. Вони опадали силою. Почав допікати й холод. Не було чим топити, не мали що варити. Обдирали стріхи клунь, хлівів, хат. Як глянеш на село: люди кістьми світять і хати головерхі стоять.

   З колгоспу виділили підводу, якою їздили попід хати і збирали трупи. Померлих брали на бурякові вила – хтозна коли помер, вже не можна було приступити до трупу – викидали на віз. Серед них були ще живі, тільки немічні. Їх волокли, а вони просили їсти. Хоронили людей на Колибабовому яру. Започав цей цвинтар Олекса Бойко. Коли ж почали помирати люди поголовно, то викопали велику яму і хоронили накидом, хто в чому був.

- Весна, трава зелена…

     Розсипалися люди, мов на пасовиську. Скубли все, що зеленіти почало. Рвали кропиву, пшінку, лободу. Їли зразу, варили. Взагалі їли все, хто що бачив. Бур’яни, гриби. Ніхто не дивився які. Рвали какіш. Обчищали стебло від шкірки й викачували в долонях, приказуючи: «Какіш, какіш, молочай, у мед мочай, а із меду та в вино, щоб солодше було». Після цих слів стебло ставало ніби смачніше. Ще їли кашу із грициків,калачиків, цвіт білої і жовтої акації. Цибухи лободи обчищали і вгамовували голод. Вони ж тільки животи роздували та кольки кругом кололи.

   Весною, хто ходив на роботу в колгосп, давали відсипне – 200 грам борошна або крупи вівсяної. До нього додавали перетертого берестяного листя і пекли макорженики.  

         Літо 1933 року було мокре. Щодня лили дощі. На полі сховатися було ніде. Збіжаться люди в купу, стануть спинами до спини та й перечікують дощ. І так день при дні, що й одежа на плечах погнила. Але йшли, бо треба було робити і їсти.  Поля, як на те, бур’янами позаростали високими, розкішними, наче ніколи цю землю не доглядали.  

      600 дворів було в селі до голодовки. І рідко в якій сім’ї – а їх у дворі жило й дві – не було померлого з голоду.

   Зараз над яром коло цвинтаря росте дві грушки. Мов живі пам’ятники нашим односельцям, які вимерли в голодовку 1932-1933 років.

    В 1932 році в школі було три п’ятих класи по 40 – 45  дітей, закінчило сьомий клас всього-на-всього 28 учнів. Виморила їх, квіточок нерозквітлих, голодовка.

     Люди, як могли рятували своє майбутнє. Для діток, котрі чудом залишилися живі, в селі було організовано кілька патронатів. Один з таких -  колгосп «Перше серпня» було влаштовано в хаті Петра Росляка. Там дітям за маму була Настя Петренко. Коли вона побачила, що кухарка Ольга Росляк вибирає гущу з дитячих порцій, то вона так її вилаяла, що та десятому заказувала. Окрім харчування дітей тут одягали, взували, посилали в школу.

   З осені 1934 року становище було кращим. На трудодні батьки одержали трохи зерна. Його треба було розподілити, щоб вистачило хоча б до весни. Важкою була й зима 1935 року. Коло хлібних магазинів в Умані були великі черги, здавалося їм і кінця краю немає. Хлібини продавали великі, на черені печені. Три кілограми одна заважувала. Не взявши хліба, люди так і залишалися коло магазину в надії, що завтра вони таки куплять його. Деякі не витримували, і не відчувши смаку хліба, вмирали під магазином.

    Певності в людей за хліб не було. За ці роки наслухалися таких обіцянок, що багато з них обернулося нечуваною всенародною бідою. Аж у 1936 році наїлися люди хліба, коли видали озимини і ярини на трудодні. Страх перед голодом почав відступати. У 1937 році, дали аж по шість кілограм на трудодень різного зерна. Його почали молоти в млинах. Вулицями розносився запах хліба. Кожен їв, наїдався. Стали люди оживати духом. Почали думати про одяг, взуття. Стягували на господарство. Хліб укріплював дух і тіло.

   Тому таким дорогим є хліб для старших людей. Він – є найсвятішим із усіх святинь. І цілують його, як найріднішого.

    В селі діяла семирічна школа, яка розміщувалась в п’яти будинках на різних кутках села. Працювали три колгоспні клуби, молодь потягнулася у бібліотеки…

    Віроломний напад фашистської Німеччини перервав мирне життя. Сотні вишнопільці влилися в ряди захисників Вітчизни. В селі залишилися старі,, жінки та діти. Вони замінили чоловіків на всіх роботах. Люди похилого віку і жінки евакуювали колгоспну худобу, машини, заготовляли продукти для Червоної Армії.

     1 серпня 1941 року гітлерівці захопили село. Фашисти встановили новий порядок, за яким жителі повинні були сплачувати по 100 карбованців подушної податі. За невихід на роботу накладався штраф від 200 до 500 крб. Щоденно окупаційні власті оголошували: «За порушення «нового порядку» будуть розстріляні…

   Звірства та знущання гітлерівців викликали з боку населення рішучий опір. Вишнопільці допомагали полоненим червоноармійцям, яким вдалося втекти з таборів чи вийти з оточення, переховували їх, а потім переплавляли до партизанських загонів.

     31 місяць і 8 днів тероризували фашисти село. 9 березня 1944 року війська

2-го Українського фронту визволили Вишнопіль. В цей день в село з боєм вступили гвардійці-танкісти, якими командували гвардії полковник В.Ф. Орлов і

гвардії майор А.Н. Маліхов, та воїни повітряно-десантної Звенигородської девізії.

     Понад 425 моїх земляків, з них 49 офіцерів, на всіх фронтах Великої Вітчизняної війни мужньо обороняли рідну землю, а потім успішно громили ворога, наближаючи день великої Перемоги. 213 – нагороджені орденами і медалями. Проти фашистів мужньо воювали вісім синів Д.Т. Мамалиги. Шістьом з них присвоєно офіцерські звання.    Особливо відзначився в боях за Батьківщину вишнопілець  підполковник К.Я. Франчук. За роки війни він зробив 315 бойових вильотів. Його мужнім екіпажем знищено 16 танків, 45 автомашин з військами і вантажами, 83 вози, 8 залізничних ешелонів, 5 великих переправ, збито 7 ворожих літаків і 18 збито на аеродромах. У квітні 1945 року К. Франчуку присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

      Багато з них не вернулися з жорстоких боїв, не дожили до радісного дня, не принесли додому своїх бойових нагород – та ніхто з них не забутий – вони вічно житимуть у пам’яті рідних, в пам’яті всього народу.   У жорстоких боях з німецькими окупантами полягли на фронтах війни 209 вишнопільців. У пам'ять про своїх земляків, які загинули в боях за незалежність Радянської Вітчизни, у Вишнополі споруджено монумент слави, на стеллах якого викарбувано їхні імена.

     Після визволення села від фашистів вишнопільці взялися за відбудову господарства. Основний тягар турбот про відродження господарства ліг на плечі жінок, стариків і підлітків. Переборюючи труднощі, всі      

три колгоспи села до 15 квітня 1944 року заготовили 2157 ц насіння і своєчасно провели сівбу. Розпочали відновлювати ферми, виконали план хлібозаготівель. Багато зерна було здано в фонд оборони.

       По закінченню війни в село повернулася частина людей, вигнаних на роботу до Німеччини.  Почали прибувати демобілізовані воїни, які зразу ж включалися в колгоспне виробництво.

      Велике значення для розвитку колгоспів мало забезпечення технікою. В 1946 році на вишнопільських полях вже працювали дві тракторних бригади, господарства стали міцнішими. Дальшому організаційно-господарському зміцненню колгоспів сприяло їх об’єднання. 20 червня 1950 року три господарства об’єдналися в одне, яке згодом дістало назву «Україна». Головою обрано Я. Д. Кравченка.

      З 1954 року колгосп стає учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Його нагороджено 1958 року Дипломом першого ступеня та премійовано легковою та шістьма вантажними автомобілями. В 1959 році колгосп одним з перших в області переходить на гарантовану грошову оплату. З 1965 року село входить до складу Тальнівського району.

     Поступово змінюється і зовнішній вигляд села. Вишнопіль повністю електрифікований і радіофікований. В селі збудовано понад 400  добротних житлових будинків, будинок культури (1966 р.), медичний пункт, пологовий будинок, аптека, комбінат побутового обслуговування, кравецька майстерня, промтоварний магазин, 4 продовольчі магазини, магазин господарських товарів.

       В 1966 році Вишнопільську школу з восьмирічної перетворено на середню. З початку 1967 року навчання проводиться в новому просторому двоповерховому будинку, збудованому за кошти колгоспу «Маяк», тут обладнано навчальні кабінети і майстерні. Починає свою роботу дитячий садок. Збудовано асфальтовані дороги.  Село має автобусне сполучення з Тальним та Уманню. Населення – 2012 чоловік.

      Багате духовне життя вишнопільців. Про це свідчать обряди, звичаї і традиції. Село багате самобутніми талантами, майстрами народної творчості, ткачами, вишивальниками, які беруть участь у виставках, конкурсах.

   Зміни в селі наступили з розвалом СРСР. Почалося розпаювання земель та майна колгоспу-мільйонера. З’явилися орендарі, які  намагалися господарювати, але чи то за браком досвіду, чи з частою зміною реформ, сільське господарство занепало. Зникли робочі місця, молодь почала виїжджати із села. Опустіли будинки, які колись носили горде звання «Двір зразкового порядку», позаростали бур’янами. На вулицях порожньо, бездоріжжя нагадувало повоєнні роки…

      Добробут села залежить тільки від нас самих. І коли усвідомлюєш, що земля твоїх дідів і прадідів жива, що вона живиться своєю історією, працею, любов’ю,  добром і щирістю людей, що на ній живуть. Адже село Вишнопіль дало українській культурі народного художника УРСР І. С. Їжакевича.

   Народився Іван Сидорович 18 січня 1864 року, де у Вишнополі провів свої дитячі

роки.  Здобув освіту І.С. Їжакевич у дяка Бережницького і 12-річним хлопцем восени 1877 року поїхав до Києва (батько відправив для вивчення якоїсь науки). Дядько влаштував його для здобуття духовної освіти. Та хист до малювання привів Івана в Лаврську іконописну школу. У Лаврській школі талановитого хлопчину примітив художник Микола Іванович Мурашко і забрав його до своєї школи.

      На початку 90-х років Їжакевич оселяється в Києві. Він працює художником, вчителем, ілюструє підручники. У Києві збереглося чимало монументально-декоративного малярства І.Їжакевича, - від перших спроб у Кирилівській церкві до найдосконаліших, що у Києво-Печерській лаврі. Рука майстра працювала в Бориславській церкві, Катериненському та Успенському соборах. 

     Створив художник багато ілюстрацій до творів О.Пушкіна, М.Гоголя, І.Франка, Лесі Українки, М. Коцюбинського. Та найбільше ілюстрацій митець створив до творів Тараса Шевченка (майже 800).

     Серед вихідців із села і журналіст та поет Федір Олексійович Мицик, який загинув у бою з фашистами в 1941 році. В 1962 році його посмертно прийняли в Спілку письменників України, видано книгу поезій «Моїй землі» та «Пісня полеглих – в строю». Ім’я Ф. Мицика  занесено  на меморіальну дошку в Київському будинку літераторів, присвоєно назву вулиці, на якій він жив. Продовжувачем справи батька був Мирослав Мицик (1939 – 1965) – поет і збирач народного фольклору. В фондах Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії ім. М. Т. Рильського АН УРСР зберігається записаних ним 787 народних пісень, близько 2500 прислів’їв, 410 загадок тощо.

      Вихідцями з села є також доктор філософських наук В. Войтко, кандидат медичних наук В.Й. Кондратюк, художники Н.Я Кочерженко і М. П. Сухоріпа.

                           І ними гордиться Вишнопільська земля,

                           Тут зростають діти, серед них і я.

                           Хочу, щоб Вишнопіль квітнув-процвітав,

                           Щоб кожний його історію славну пам’ятав.

                           За майбутнє також не буду забувать,

                           Бо село Вишневе треба прославлять,

                           Тому наполегливо йтиму до мети,

                           Щоб село маленьке дітям зберегти.